Головна > Статті > Націоналістичне підпілля Луганщини: передумови, створення та структура

Націоналістичне підпілля Луганщини: передумови, створення та структура


26-05-2016, 23:23. Размістив: bkportal
Усі ми, українські націоналісти, виховувались на роботах Горліса-Горського Холодний Яр, на розповідях наших упівських ветеранів. Тому кожен приблизно уявляв, як виглядала і що являла собою підпільна боротьба українців минулого сторіччя. Можливо, хтось навіть моделював, як він поводитиметься в ХХІ столітті, коли прийде війна. Саме коли, бо на відміну від інших ми - націоналісти - не сумнівались у неминучості агресії Росії щодо України. Це було лише питанням часу. Луганській організації ВО Свобода випала нелегка місія - не моделюючи, реально брати участь у створенні націоналістичного підпілля на Луганщині.

На відміну від Холодного Яру та України часів ОУН-УПА, ми мали діяти на територіях, де переважна більшість людей є вихованою в аполітичних настроях, байдужою як узагалі до політики, так і до України, а більшість т. зв. еліт краю були проросійськими, або вірніше було б сказати, агентами російського впливу. Власне, вони й створили ті передумови, через які виник сепаратизм та, зрештою, пряма російська окупація. Більшість мешканців луганського Донбасу (який зараз окупований Росією) мешкали в так званих депресивних зонах. Опис депресивності територій тут є своєрідним і не притаманним іншим регіонам держави, що перебувають у стані класичної економічної депресії. Це - зубожіння населення, загострена криміногенна ситуація, високий рівень алко- та наркозалежності громадян, їхня розумова деградація, що також була наслідком панування російських еліт у краї. Більшість із цих людей, охоплених фінансовими поневіряннями, байдужих до духовного розвитку, зневірених у майбутньому й уражених бацилою російської пропаганди, були готові за копійки продати свою-несвою Україну. Звісно, що далеко не всі мешканці окупованих нині територій є проросійськими маргіналами, алкоголіками та наркоманами. Проте саме ці елементи були й залишаються назовні суспільного життя і являють собою своєрідну візитівку краю, верхівку айсберга, основною, підводною частиною якого є абсолютно нормальні люди, але зневірені в можливості щось змінити навколо себе. Це такий собі стереотип, але він знайшов собі підтвердження і під час Антимайдану, і в ході подальших подій, пов'язаних із загостренням ситуації.

У таких соціально-політичних умовах на Луганщині діяла націоналістична організація ВО Свобода.

Свобода як організація з'явилась на Луганщині у 2006-2008 роках, проте активно почала діяти з 2011 року. Передмайданівський період історії Свободи в області відзначався активною вуличною боротьбою, де луганська обласна організація партії на рівні з іншими обласними організаціями Свободи виявилася в авангарді боротьби, що дало змогу націоналістам певною мірою розкрити свій потенціал у царині відстоювання прав українців. Це певною мірою привертало до нас увагу луганців, і парторганізація стала кістяком масових вуличних акцій в області.

Робота всієї партійної структури в єдиному руслі, наявність ідеології, а також чіткої партійної програми й узгодженість дій по всій Україні стали ґрунтом для того, аби Луганська Свобода виявилась одним з організаторів луганського Майдану й фактично стала однією з ключових організацій області, що координувала протестні настрої населення краю.

На момент входження у військовий конфлікт - 2014 рік - Свобода була єдиною дієвою масовою націоналістичною організацією Луганщини. Тож навколо Свободи об'єднались усі патріотичні та прогресивні мешканці області. Як показує історія, в усіх військових конфліктах в усі часи націоналісти були на вістрі боротьби з окупантами. Так сталось і на Луганщині в часи російсько-української війни.

До Свободи стали приходити люди, що не боялися відкритої конфронтації з системою, готові йти з піднятим забралом, вступати в конфлікт із опонентом й озвучувати свою позицію, не зупиняючись ні перед чим - починаючи від загрози фізичної розправи й закінчуючи внутрішньородинними конфліктами. Такою є ментальність свободівців не приховувати своєї позиції, називати речі своїми іменами та йти, відстоюючи свою позицію, до кінця. Звісно, така життєва позиція має свою ціну. І ціна та інколи є занадто високою. Про це свідчить і страшна цифра втрат Свободи під час Революції Гідності та під час війни з Росією, і десятки новітніх політв'язнів у лавах свободівців, і маса деформованих людських доль, що могли скластися набагато краще, не будь носії цих доль принциповими особистостями…

Саме ці риси активних членів Луганської Свободи й стали причиною необхідності відходу з окупованих територій, бо найголовнішим у ситуації, що склалася, було зберегти членство й уникнути безглуздих людських втрат. Потрапляння бодай однієї особи з числа широковідомих активістів парторганізації до рук проросійських активістів автоматично значило би втрату всієї мережі Свободи в області й знищення її на фізичному рівні. Без зайвого перебільшення можна стверджувати, що українських патріотів, причетних до діяльності Свободи, було би знищено без розбору саме за принципову проукраїнську позицію та неприховувану нетерпимість до окупантів. Нищення українців у Слов'янську було жахливим тому підтвердженням.

Ми вичерпали всі свої пацифістські можливості. Слова втратили силу там, де основним аргументом став автомат Калашникова, що ставив крапку в діалозі, який ще навіть не розпочався. Проте вести відверту збройну боротьбу ми не мали можливості в першу чергу через пробуксовування, про які йтиметься далі.

Луганська Свобода пішла у підпілля.

Подальші історії - історії людей, що наважилися зазирати в очі смерті, не боятися бути жертовними в найжахливіші для України часи й бути абсолютно їй відданими. Все, що сьогодні відбувається навколо нас та інколи за нашої участі, рано чи пізно увійде в підручники, а можливо, стане легендами. Проте дуже хотілось би, щоб імена людей, що були дотичні до знакових подій, що жертовно віддали себе боротьбі, були закарбовані у часі. Ми маємо незліченну кількість прикладів зразкової боротьби УПА, проте імена наших героїв заховані в архівах цієї славетної організації, і чи стануть колись відомі широкому загалу - одному Богові знано.

Ми ж прагнемо, аби цих прогалин та білих плям у новітній історії було якомога менше. Тому поки це свіже в пам'яті, намагатимемося відтворити й зафіксувати ці події, аби після закінчення війни й нашої перемоги ми могли би, маючи остов історій, лише озвучити імена наших сучасних героїв.

Починаючи цей цикл, ми ставимо за мету зберегти в пам'яті ці сторінки, аби вони лишилися для наступних поколінь як приклад нескореної боротьби й підтвердження того, що імена українських націоналістів не мають бути забуті.

Створення та структура націоналістичного підпілля на Луганщині

Ми хочемо розповісти справжню історію підпілля на Луганщині, без художніх, романтичних барв, а таким, яким його описують учасники руху опору. У більшості людей, коли їм кажуть про підпільну боротьбу, виникає асоціативний ряд, що формувався впродовж життя через книги, художні романи та фільми. Тому наша розповідь можливо когось і розчарує. Тут відсутні романтичні відносини, описи захмареного неба, зруйнованих будинків, людських доль та інші літературні художні вкраплення. Без емоцій.

Задля убезпечення наших прихильників ми обірвали усі двосторонні зв'язки зі членством, про яке було відомо правоохоронцям Луганщини часів Януковича. Благо, ми отримали можливість аналізу діяльності правоохоронної системи, що в період нашої відкритої роботи тривалий час працювала проти нас, збираючи інформацію про наше членство, потенціали свободівців та наших прихильників. І від того моменту, розуміючи ризики, що загрожували нашому засвіченому членству в разі викриття й наявності доказів їхньої співпраці з нами, ми повністю відмовилися від отримання інформації з цих джерел, обмежившись допомогою нашим побратимам у разі необхідності вивозу їх та членів їхніх родин із окупованих територій, а також організацією супроводу підтримки сімей свободівців, які евакуйовувалися на контрольовану державою територію. Звісно, що таким чином ми втратили величезне поле збору та перевірки інформації, але, як вже говорилося вище, головне для нас - збереження життя людей. Ця позиція для нас принципова й безцінна. Жодні ризики та здобутки для нас не покриють людських втрат. І тим більше не покривають ризиків втрати мережі відомих один одному людей.

Зараз, коли минув вже більше ніж рік від тих подій, ми маємо впевненість в тому, що ланцюжки зв'язків остаточно зруйновані й вираховувати наші мережі російський агресор не зможе. Проте все одно залучати цих людей до процесів підпільної боротьби ми не маємо права, оскільки не виключаємо варіантів стеження за ними з боку окупантів, взяття росіянами колишніх наших активістів в розробку, ймовірності викриття, шантажу, дезінформацій, погроз й людських втрат.

Активна фаза гібридної війни на території Луганської області - період коли ми втратили можливість діяти відкрито і легально. Саме в цей час ми вимушені були перейти на своєрідне нелегальне становище й фактично піти у підпілля. Загострення конфлікту відбулося у травні-червні 2014 року. Саме в цей час проходили президентські вибори в Україні, а також так званий референдум 11 травня.

Розуміння неминучості втрати Луганська настало дещо раніше - в кінці березня - на початку квітня 2014 року. Той самий період, коли під російськими триколорами було захоплено будівлю СБУ в Луганську, вулиці українських міст в області заполонили російські активісти, що абсолютно безстрашно та безкарно роз'їжджали по області й влаштовували масові акції під адміністративними будівлями з подальшим їхнім захопленням. І все це під соусом глибокої стурбованості, гострого занепокоєння та крайнього обурення з боку керівництва силових структур держави, що спостерігали за біснуватим ворогом на вулицях українських міст, тримали в руках заряджену зброю у вигляді десантованого в луганському аеропорту спецпідрозділу Альфа та Беркуту, ще не розпущеного, але готового реабілітуватися малою кров'ю донських казаків й місцевого маргінесу, який позасідав у будівлях обласного СБУ та ОДА. Жахливим тлом загальній картині був Слов'янськ, що палав і був прикладом кривавих невідплачуваних розправ над українцями.

Про стан речей в області ми систематично повідомляли до столиці. Аналітика тодішніх подій давала підстави вважати, що в Луганську в будь-який час можуть початися більш гострі події, що призведуть до фізичної розправи над активістами Майдану і, зокрема, Свободи. Втрачений в квітні 2014 року контроль над будівлею обласного СБУ, зникнення з її приміщення понад трьох сотень одиниць автоматичної зброї та боєкомплектів до неї, доступ проросійських активістів та офіцерів ФСБ Росії до матеріалів по націоналістах свідчили про те, що членство обласної Свободи опинилося у крайній небезпеці. 3 травня 2014 року члени обласного штабу Свободи отримали команду евакуюватись з Луганська. За планом, розробленим згідно з виданим напередодні Наказом Голови ВО Свобода № 292, було узгоджено та доведено до членства перелік заходів з евакуації засвічених партійців, тобто найбільш відомих членів об'єднання - керівників, спікерів, організаторів заходів під час Революції гідности. На той час ми вважали, що силовий блок керівництва державою діятиме рішуче й сепаратистські прояви вдасться локалізувати в зародках, тому виїзд з міста планувався максимум на два тижні. Вважалося, що піковими для сепаратистів будуть 9 та 11 травня 2014 року - дати псевдореферендуму про незалежність.

Як вдалося дізнатись згодом, наші дії на початку травня виявилися правильними, оскільки сепаратисти разом зі зрадниками з міліції та СБУ сформували списки з активних проукраїнських елементів, яких планувалось викрасти і посадити в буцегарню вже захопленого СБУ. Серед цих елементів були практично всі ключові особи-свободівці.

У ніч з 3 на 4 травня Андрій Лебідь і Тарас Попов прибули в м. Ізюм Харківської області. Місто на той момент лишалося крайньою контрольованою українською владою точкою на межі із Донбасом (саме тут було розташовано штаб АТО). Частина членства, відповідно до розробленого плану, також мала тимчасово виїхати з місць постійного проживання разом із родинами до заздалегідь підготовлених місць, де мало би можливість лишити в безпеці членів родин та взятися до активної боротьби у підпіллі, а у разі неможливості перебування на непідконтрольних територіях - до координації дій побратимів, що мали можливість діяти таємно, не привертаючи уваги окупанта. Як з'ясувалося пізніше, евакуація відбулась не на пару запланованих тижнів, а на весь подальший час, і саме в Ізюмі під керівництвом голови обласної політичної організації трохи згодом почав діяти координаційний орган націоналістичного підпілля Луганщини. Тому датою його народження можна вважати 4 травня 2014 року. Хоча на той час ми продовжували поєднувати цю діяльність із організацією президентських виборів на Луганщині.

Коли ми усвідомили, що війна вже прийшла на нашу землю, ми почали боротьбу вже на нових рейках. Всю Свободу було переведено на своєрідний воєнний стан, де кожен свободівець по-суті став бійцем вже за визволення України від зовнішнього агресора. Незалежно від віку, статі та стану здоров'я, кожен мав долучитися до участі у війні, що для нас, націоналістів, було очевидно ще з моменту окупації Криму.

Більшість нашого луганського членства, які брали активну участь у житті своїх міст і не приховували своєї належності до Свободи, станом на червень-липень 2014 року вже виїхали з окупованої частини Луганщини. Залишились лише ті, які не боялись, що їх будуть переслідувати. Це були ідеальні люди для формування підпільної мережі й ще не встигли засвітитись, закрема, під час Революції гідності. Вони продовжували жити своїм життям, але водночас фактично були агентами націоналістів-свободівців.

На початок липня ми вже мали дієву мережу підпілля. Її структура була приблизно наступною
- штаб - орган сформований з трьох членів обласного комітету ВО Свобода, що розташувався у південній Слобожанщині;
- інформатори з окупованої частини Луганщини, які, своєю чергою, ділились на групи за територіальною ознакою (місто, район);
- інформатори з прикордонних районів РФ (саме з російського боку).

Від початку ми поставили за мету діяльності підпілля збирати данні про ворожі мілітарні утворення, їх позиції та маневри. В умовах відсутності розвідки в ЗСУ на початку війни, це було вкрай необхідно та витребувано.

Наша робота відбувалась приблизно за наступною схемою. Інформатор передає дані в штаб, після її обробки зі штабу вона передавалась в трьох напрямках 1) Назвемо його Ч - один з керівників АТО (мали з ним прямий зв'язок завдяки тодішньому нардепові від Свободи Тарасові Осауленку; 2) СБУ - інформація надходила до контррозвідки СБУ; 3) безпосередньо бійцям на лінії зіткнення.

Перші два пункти були обов'язкові; одного разу Ч визнав що 60% наших повідомлень про пересування російських військ знаходить підтвердження та відпрацьовується в плюс. У ході перших місяців війни Свобода вже мала своїх бійців в лавах різних мілітарних підрозділів по всьому фронту, тому якщо дії ворога були в тому чи тому районі, ми повідомляли нашим побратимам безпосередньо в телефонному режимі або через обласні організації, які, своєю чергою, мали прямий зв'язок із нашими побратимами.

Окремим напрямком роботи було отримання інформації з прикордонних районів РФ. Нам вдалось знайти в Росії людей, які симпатизували України. Також це були наші громадяни, що часто їздили в РФ і повідомляли нам про накопичення, переміщення російських військ неподалік від нашого кордону з боку Росії навпроти районів, підконтрольних Україні (Біловодськ, Мілове, Марківка). За цим напрямком був закріплений ще один член обласного комітету ВО Свобода.

Обробка в штабі відбувалась моментально. По-перше ми розділяли її за напрямками
- вторгнення російських колон (де зайшли, скільки одиниць техніки, вид озброєння і тощо);
- підготовка до обстрілів. У цьому випадку часто ми знали за півгодини - годину про початок обстрілу, і в даному випадку попереджали спочатку бійців, яких планують обстрілювати (якщо мали контакти бійців з цього району), потім штаб АТО та СБУ.
- внутрішньополітична обстановка на окупованих територіях (з вересня 2014);
- пересування ворожої техніки та живої сили в тилу ворога (напрямки пересування, обсяги).

Безумовно, одну з ключових ролей в нашій діяльності відігравали прямі зв'язки із нашими тодішніми нардепами. Починаючи від координації зусиль по забезпеченню військових підрозділів гарячою інформацією й закінчуючи темами матеріального забезпечення війська. Особливе навантаження взяв на себе друг Юрій Сиротюк. Безпосередньо він, як тодішній член комітету ВР з питань нацбезпеки та оборони, забезпечував наш контакт з Генштабом та тиск на генералів з метою оперативного реагування на нашу інформацію. Юркові заходила практично вся інформація, що йшла через нас, дублювалася через СМС та ставилася ним на контроль. Принаймні ми бачили ефективність його участі у процесі та отримували своєрідний зворотній зв'язок та інформацію про реакцію на надану інформацію з боку наших побратимів, що були на передовій й в тилу ворога.

На жаль, із втратою депутатських важелів ми втратили й механізми прямого тиску на військову верхівку країни; втратили можливість озвучити й вимагати виконання вкрай необхідних для українського війська речей.

Наприклад, ми точно знали більше як за тиждень про січневі плани загарбника щодо Дебальцевого - наші інформатори з Красного Луча одного дня повідомили, що практично всі ворожі сили, які базувались в місті, вирушили в бік Дебальцевого. Ми попереджали всіх, але ніхто не реагував. Від нас відмахувались прикриваючись Мінськими угодами.

У різний час ми отримували різну кількість інформації. Поки підпільна мережа тільки створювалась, ми входили в цей режим, отримували по 3-7 повідомлень на добу, з липня по серпень по 15-30 повідомлень на добу, далі, в пік військового конфлікту, коли наша мережа була найбільш чисельною, - до 70 повідомлень з різних куточків Луганщини, - зазначив Тарас Попов. З отриманням досвіду підпільної роботи покращувались і наші результати. Наприклад, в перші тижні нам просто повідомляли - зайшла колона, багато техніки, однак вже з середини липня наші агенти почали повідомляти точну кількість і різновиди ворожої техніки. Пам'ятаю, як одного разу наш агент попросив прислати зображення всієї бойової техніки РФ. Ми зробили добірку і відправили людині. Наступне повідомлення вже містило непросто кількість танків та БТРів але і їх класифікацію. Тоді ми розіслали цю добірку всій нашій мережі на окупованій території, - розповів Артем Заіка. До слова працівники СБУ з Західної України визнали, що окрім як з націоналістами на Луганщині немає з ким співпрацювати в питанні боротьби з сепаратистами та російськими військами. За тим же зізнанням часто наші повідомлення приходять раніше, ніж повідомлення від їхньої агентури, а іноді повідомлення приходять тільки від нас. Тобто наша підпільна мережа працювала краще від професійної розвідки! Бувало так, що колону російської техніки відстежували протягом всього її маршруту, і ми мали інформацію про те, де та техніка зупинялась, хто надавав допомогу окупантові, де колона ділиться й куди рушає після перегрупування.

Зі штабом АТО зв'язок тримала одна людина, з СБУ інша. Щодо СБУ, ми не були впевнені в люстраційному процесі у службі, що вони очистились від російської агентури, тому всі наші члени підпілля на окупованій території повідомляли в штаб, а з СБУ мала контакт одна людина.

Фактично націоналістичне підпілля було сформоване на базі частини членів ВО Свобода, але в перші місяці війни до нашої мережі приєдналось багато сторонніх людей, які самостійно знаходили наші контакти і в подальшому повідомляли нам важливу інформацію. На загал на окупованій частині перебувало кілька десятків членів підпілля, які були в усіх населених пунктах, а окрім збору інформації нам вдавалось проводити і спецоперації, такі як порятунок групи Гаврилюка у Сєвєродонецьку, порятунок літунів зі збитого літака та інші. Деяким нашим агентам, які були найціннішими і потребували допомоги, ми висилали кошти та знаходили варіанти надавати іншу матеріальну допомогу. Наприклад, людина втратила роботу, вивезла родину, але нам було потрібно, щоб вона залишалась на окупованій території як незамінне джерело інформації. Ми допомагали таким агентам фінансово. Всі інші робили роботу навіть не замислюючись про якусь винагороду. Зв'язок ми підтримували різними способами.

Окрім того, ми мали й своєрідну верхівку айсберга. Це зовнішня активна мілітарна робота. Той період, коли до Слобожанщини прибув друг Олег Куцин - тодішній голова Закарпатської Свободи - нинішній очільник Легіону Свободи. Саме йому належить ідея створення у прифронтових зонах тренувальних майданчиків для місцевих самооборон - своєрідного плацдарму з підготовки добровольців. Ми не могли дозволити собі лишитися поза цим процесом. Налагодивши контакти із місцевими утвореннями активних патріотів, луганські свободівці долучилися до участі у вишкільних процесах щодо військової підготовки. У серпні 2014-го штабом було ухвалено рішення про створення партизанських груп. На випадок подальшої окупації Луганщини ми планували підготувати малі бойові групи, які би діяли у визначених районах партизанськими методами. Для цього у Сватівському, Старобільському, Білокуракинському та Марківському районах Луганщини були підготовлені тренувальні полігони, де групи проходили бойове злагодження. Мала бойова група складалась з 5-7 осіб до неї входили снайпер, навідник-корегувальник (помічник снайпера), два стрільця та гранатометник. Тренування проводили люди, що вже мали бойовий досвід, в тому числі і в цьому конфлікті. За нашим планом, кожен з групи мав володіти всіма видами зброї, що є в наявності, аби в разі потреби замінити побратима. Координацією підготовки таких груп займався один з членів штабу підпілля. Станом на кінець 2014 року, коли влада почала заморожувати конфлікт заграванням із окупантом, більша частина з підготовлених бійців пішла до ЗСУ й легалізувалися.

Варто зазначити, що в час активної діяльності повноцінної мережі ми ще не усвідомлювали і не називали себе партизанами чи підпіллям. Усвідомлення того, хто ми є і чим займались, прийшло лише зараз, і вимальовується єдине визначення - націоналістичне підпілля.

Далі буде…

Богдан Савур

Повернутись назад