БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ ПОРТАЛ

Інформаційно-розважальний сайт
селища Білокуракине Луганської області


Білокуракинський анекдот

Газета "Білокуракинський портал" (формат PDF)

(для завантаження газети натисність на посилання і зачекайте 40-50 секунд)

19.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №1    26.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №2
02.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №3    09.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №4
16.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №5    23.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №6
30.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №7    07.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №8
14.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №9    21.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №10
28.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №11    04.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №12
11.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №13    18.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №14
25.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №15    01.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №16
08.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №17    15.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №18


Перейти на повний архів газети "Життя Білокуракинщини" >>

Перейти на повний архів газети "Білокуракинський портал" >>


Інформація до новини
  • Переглядів: 43
  • Автор: bkportal
  • Дата: 2-06-2018, 00:13
2-06-2018, 00:13

Така вже моя доля…

Категорія: Публікації / Оповідання

Випало мені їхати з міста Сєвєродонецьк на своєму автомобілі та на виїзді із міста в напрямку Старобільська на узбіччі стояв чоловік, який підняв руку, щоб я зупинився. Я зупинився: чоловік років 60, а може й більше, попросився доїхати до міста Старобільськ. Я дав згоду, він зручно умостився на передньому сидінні і ми рушили в дорогу. Дорога не дуже гарна, я маю на увазі асфальтівка, і ми їхали не дуже швидко. Слово за словом і ми розговорилися за дорогу, за зустрічні авто, а потім і за життя. Так я довідався, що він їде до своєї доньки, яка живе в селі, не доїжджаючи до мого селища Білокуракиие, побачити онуків - дуже за ними скучив. Була весна, куди не кинь оком - усе цвіте, зеленіє, співає. І Дмитро Григорович, який так мені представився, повідомив мені історію свого життя.
Ріс у матері сором'язливим, спокійним, беручким до роботи. А коли армію відслужив, через оту сором'язливість за спокійний характер ніяк не міг знайти собі нареченої. Навесні приїхала до сусідки, баби Марії, онука з Луганська погостити. Вродлива, гожа. Дмитро того вечора збирався до клубу. Зустрів Любу на дорозі, вона й умовила його провести її теж туди, бо нікого з хлопців та дівчат не знала. Але так вийшло, що вони пішли не до клубу, а подались за село, в поля. Був кінець травня, тепло, свіжо, п’янкі запахи лугу й поля ніби зблизили їх. І від того вечора вже не могли вони жити одне без одного. Хлопець слюсарював у місцевому господарстві, ото прийде з майстерні, повечеряє і біжить на умовне місце: за село в гай. А Люба його вже чекає, сидить на лавочці біля трьох берізок, усміхнена, рада. Як вони кохали одне одного - до без тями. Він, осліплений коханням, не помічав, здається, нікого і нічого. Восени одружились і поїхали жити у місто Рубіжне, до Любиного дідуся, бо в селі молода дружина жити не захотіла. Він працював на цегельному заводі, вона ж доглядала хворих дідуся з бабусею. А коли сказала, що вагітна, Дмитро був на «сьомому небі». Та підказала сусідка, що поки він працює у другу-третю зміну, до Люби вчащають молоді люди (світ не без добрих людей - обов'язково донесуть). Не міг Дмитро повірити, що його кохана зраджує йому. Та незабаром і сам пересвідчився в цьому. Посварились молодята і повернувся Дмитро до матері. Люба йому кілька листів написала, щоб він повернувся, бо вона без нього жити не може. Повірив їй, повернувся і дізнався, що вона позбулась дитини. Покинув невірну дружину, хоч і кохав її безмежно.
Через кілька років одружився вдруге, як сам сказав: «Одружився, бо вибору не мав - або залишитись вічним парубком, або побратись хоч із ким, адже перевалило за тридцять». Не любив дружини, як і вона його. Нажили трійко дітей, але ніколи від своєї дружини доброго слова не чув, жодної ласки чи бодай поваги не бачив. Жили разом і в той же час ніби нарізно. Виросли доньки й син, поодружувались, роз'їхались хто куди і зостались вони, чоловік і жінка, самі у хаті. Чужі люди.
Спочатку хотів покинути нелюбу дружину, але шкода було дітей. А коли вони виросли, міг би й піти, та як думав про онуків, серце розривалося, боліло: їм же дідусь потрібен, любов його, ласка, добре слово.
«Отак і живу, як небо без сонця, і душа посивіла, і життя майже минуло. Думаю іноді: невже не було в мене іншого вибору? І сам собі не знаю, що відповісти.
Та ні погляд, ні ваші зітхання
Вже нічого не оживлять.
Бо на місці глибокої рани -
Грубі шрами. Вони не болять...
Може, така доля моя, талан? А може, хоч на старості ще зустріну жінку, яка зігріє, розтопить моє хворе, зболіле серце ласкою, ніжним словом?»
Замовк Дмитро Григорович. Я дивився на нього, ще красивого, міцного, хоч і поспілого і посивілого, і жалів. Так непомітно і доїхали, він кивнув мені: «Зупини на Луб’янській горі, я піду навпростець». Але онуки знали, що дідусь приїде, і вийшли на гору зустрічати. А коли побачили, що він вийшов із автівки, то назустріч його бігли троє онуків і радісно кричали: «Дідусь приїхав, дідусь приїхав!». А мені було сумно...

Іван ЛАВРЕНКО
смт Білокуракине
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Информация
Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 3 дней со дня публикации.
^