БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ ПОРТАЛ

Інформаційно-розважальний сайт
селища Білокуракине Луганської області


» » » Долю не обійти і не об’їхати

Білокуракинський анекдот

Газета "Білокуракинський портал" (формат PDF)

(для завантаження газети натисність на посилання і зачекайте 40-50 секунд)

19.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №1    26.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №2
02.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №3    09.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №4
16.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №5    23.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №6
30.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №7    07.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №8
14.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №9    21.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №10
28.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №11    04.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №12
11.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №13    18.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №14
25.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №15    01.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №16
08.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №17    15.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №18


Перейти на повний архів газети "Життя Білокуракинщини" >>

Перейти на повний архів газети "Білокуракинський портал" >>


Інформація до новини
  • Переглядів: 43
  • Автор: bkportal
  • Дата: 2-06-2018, 22:09
2-06-2018, 22:09

Долю не обійти і не об’їхати

Категорія: Публікації / Оповідання

Друзі порадили мені, що є дуже хороша лікарня у м. Харків і там хороші, чуйні лікарі, так що «не зважай ні на що - з’їзди у лікарню залізничників», що я і зробив. Коли побував на прийомі у лікарів, то аж помолодшав, дуже вже добре зустріли, лагідно поставилися, все розказали про мої болячки, дали повний рецепт, як лікуватись, що можна і вдома. Так я і вирушив у зворотній напрямок, додому. Авто ритмічно працює, в повітрі через відкриті вікна пахне осінню. Наближення чарівної пори року віщує все. У прозорій блакиті неба світить лагідне сонечко, обіцяючи скорого бабиного літа. Прихід осені дарує надію на краще всьому світові.
Коли вже був на околиці міста Харкова, то на узбіччі стояли двоє - молода дівчина і літній чоловік, які підняли руки, щоб їх підвезли. В дівчині я впізнав свою землячку - це студентка Харківського Вишу, а чоловік незнайомий, але попросився доїхати до м. Сватове. Так ми і рушили в дорогу, якої зовсім немає, тільки напрямок. По дорозі розговорилися, говорили на всі теми. Я розповів, де їздив, як обійшлися зі мною добре лікарі, та в цей момент пасажир говорить: «Давайте я вам розповім одну історію за лікаря-хірурга, якого я знав із самого дитинства. Звали його Григорій Іванович. Зустрілись ми на цвинтарі. Він стояв у кінці цвинтарної алеї, похмурий і пригнічений. Дивився на одиноку жіночу постать, що стояла навколішки біля могили. Жінка ридала, закривши обличчя руками. Від того плачу здригались худенькі плечі, хилилась до холодного мармуру покрита чорною хусткою голівка. В сумній постаті було стільки болю, розпачу і горя, що, здавалось, зараз все те вирветься назовні й накриє чорною хвилею туги все довкола. Григорію Івановичу дуже хотілось підійти до коханої, як і раніше, жінки, пригорнути, приголубити, розділити її біль і випросити прощення. Та він не зробить цього, бо не має на те права. Між тим жінка, наплакавшись, підвелася з колін, поцілувала молоде гарне обличчя, викарбуване на чорному мармурі, і попрямувала по алеї до чоловіка. Він стояв непорушно, опустивши очі додолу. Чекав на її наближення. Ось вона поруч. Зупинилася на мить. Завмерла, чекаючи, коли він зведе до неї очі. Звів. Мало не втопився в морі туги, ненависті й докору, що перелились з її очей йому в серце, і пішла геть. На блідому обличчі Григорія Івановича не здригнувся жоден м’яз. Стояв заціпенілий, мов шматок криги. Розумів, що і цього року прощення не буде. І знову прокинулись тяжкі спогади.
Григорій Іванович впевненим кроком господаря прямував лікарняним коридором. Він завжди приходив на роботу трохи раніше за колег, цим самим спонукаючи їх не запізнюватись. Що й казати, дисципліна мала бути залізною. Вони ж бо лікарі, а не двірники. Люди однієї з найблагородніших професій. Тож і поводитись мали відповідно. Він вважав себе щасливою людиною. Мав кохану дружину, розумника-сина, котрий навчався у престижному столичному Виші, їздив на дорогій автівці, жив у шикарній квартирі. А ще мав професію, яку любив і на якій знався досконало. Він був хірургом від Бога. Віртуозом у своїй справі. Його робота забезпечувала неабиякий статок і давала можливість жити заможно.
Зараз Григорій Іванович з посмішкою згадував свої перші кроки в медицині. Інститут закінчив з відзнакою та зв’язків не мав. Отримав призначення в периферійну районну лікарню. Молодий, сентиментальний романтично настроєний, завзято взявся за роботу. Вважав, що, здійснюючи велику місію рятувати людське життя, не має права брати хабарі з хворих. Він обурено відштовхував руки, які сунули йому зім'яті купюри. Жив на одну зарплатню і пишався цим. Його старші колеги намагались зламати цю його затятість, дехто зневажливо крутив пальцем біля скроні: пришелепуватий та й годі. Та Григорій стояв на своєму. Знаючи його вміння та безкорисливість, хворі вимагали, щоб оперував саме він. Постійно практикуючи, молодий лікар вдосконалювався. Через кілька років молодий талановитий хірург уже працював в одній з обласних лікарень, тут зустрів своє кохання. Народився син і почались фінансові проблеми. Красуні-дружині не подобалось жити в комуналці. Вона плакала день у день, нарікаючи на свою гірку, злидарську долю. «Ти лиш поглянь, як живуть твої колеги! - дорікала чоловікову. - Як вдягають своїх дружин та дітей, що їдять, на чому їздять! А оперують наполовину менше, ніж ти! У шляхетного граєш і тримаєш нас із сином в чорному тілі! Берися за розум, бо піду від тебе!»
Григорій Іванович почав брати хабарі. Перший раз ховав очі від сорому. Потім звик. Звикнувши, не брався до операції, не стримавши наперед сказаної ним суми. Життя не просто налагодилось - потекло медовою рікою. Докори сумління його не мучили. Совість не гризла. Робив свою справу, як належить, тому винагорода має бути неабиякою. Визнання його як найкращого в області фахівця, гроші, що пливли й пливли йому до рук, зробили Григорія Івановича впевненою в собі, але цинічною та зверхньою людиною. Від молодого, доброго з розкритою душею лікаря й сліду не лишилось. Вже майже рік він головний лікар та провідний хірург в одній з елітних лікарень. За цю посаду виклав чималий куш, та воно того коштувало. Зарплатня добряча, а хабарі ще більші. Тут лікуються люди з заможних родин, тож не доводиться «вибивати» матеріальну вдячність за свою роботу. Якщо випадково сюди потрапляли такі, що не мали потрібних коштів, їх відправляли в інші лікарні, в ті, що їм по кишені. Зазвичай Григорій Іванович не цікавився подальшою долею таких хворих.
Ось такі думки снували в голові диво-хірурга зранку того дня, який кардинально змінив його життя. Цей день почався звично. Невеличка нарада в його кабінеті, вирішення господарських питань. Після чого він мав оглянути прооперованих раніше і зробити дві заплановані, нескладні, але добре проплачені операції. Ще перед нарадою виявилось, що він забув удома папку з історіями хвороб тих хворих, яких мав сьогодні оперувати. Взяв учора з собою, аби ще раз продивитись та все добре виважити. І ось тобі на! Дома залишив. «Мила, - просив дружину по телефону, чи не змогла б ти привезти мені папку з паперами?» «Ні, я не можу, - ніби обурилась його половина, у мене за півгодини масаж, потім басейн». Григорій Іванович сам до себе посміхнувсь. Його вродлива дружина вела життя світської левиці. Він дуже кохав її. Те, що вона доглядає за своєю вродою, не обурювало. Навпаки - тішило. «Сонечко, нехай Андрійко привезе. Якнайшвидше». «Добре, любий, зараз я його пошлю до тебе». Поклавши слухавку, Григорій Іванович знову посміхнувсь. Це добре, що Андрій приїде до лікарні. Чудова нагода познайомити з колегами його розумника та красеня сина. Його втіхи, його надії. Єдиного сина дуже любив і пишався ним. Нарада закінчилась, Григорій Іванович почав оглядати хворих, Андрія все не було. Телефонував йому, та той не брав слухавки. Знову зателефонував дружині: «Андрій поїхав до мене?» «Так, я ще вдома була, коли він виїхав». «Чому слухавку не бере?» «Мобільник забув. Я помітила це, коли наздоганяти його було пізно. Ти не хвилюйся, любий. Їхати недалеко, зараз буде в тебе». Час минав, та хлопець не з'являвся. Вже майже закінчував огляд, коли в палату заглянув його колега-асистент. Попрохав вийти на хвилину. «У чому річ? - суворо запитав Григорій Іванович. - Хіба ви не бачите, що я зайнятий? Що за спішність?». «Швидка допомога доправила нам юнака, - схвильовано промовив його помічник. - Хлопець в дуже тяжкому стані. Автомобіль збив. Потрібно негайно оперувати». «Чому до нас доправили?», - здивувався Григорій Іванович. «Наша лікарня виявилась найближчою». «Хто він? Звідки? З ним рідні є?», - посипав питаннями головний лікар. «Він сам, у комі», - асистент заперечливо хитав головою. «Чого ви до мене прибігли, нічого не знаючи? Чи ви наших правил теж не знаєте?», - обурився головлікар. «Знаю я наші правила. Та випадок винятковий. Оперувати потрібно негайно, кожна хвилина дорога». «Не панікуйте, - підвищив голос Григорій Іванович, - не пускайте соплі. Зробіть всі необхідні обстеження, підключіть до системи життєзабезпечення, підготуйте до операції і шукайте дані про нього. Щось має бути в кишенях, чи документи, чи мобільник. Знайдіть рідних, сповістіть про наші ціни, а тоді вже йдіть до мене». Асистент помовчав, той побіг виконувати наказ, Григорій Іванович з докором дивився йому вслід. Соплюх! Він буде головному лікарю вказувати, коли й кого оперувати. «Молоде, дурне ще. Як я колись. Нічого, обітреться, то порозумнішає», - подумав Григорій Іванович і спокійно продовжив огляд, не переймаючись долею скаліченого юнака. Через якийсь час були готові результати обстеження постраждалого. В кабінеті головного лікаря зібрались всі хірурги лікарні. «Не пощастило хлопцеві», - промовляв Григорій Іванович, розглядаючи знімки та аналізи. - Ситуація справді критична. Рідних знайшли?». «Ні, при ньому нічого не знайдено», - отримав відповідь. «Ви всі знаєте наші правила, - звернувся до колег. - Ми благодійністю не займаємось. Доправляйте в іншу лікарню». «Хлопець не транспортабельний», - обізвався один із лікарів, - крім того, ми втратимо час. Оперувати потрібно негайно». «Оперуйте, хіба я проти? Ось ви беріть і оперуйте», - Григорій Іванович зневажливо повів плечима. «Я не впораюсь, - відповів лікар, - як і ніхто з нас. Операція занадто складна. Лише ви можете врятувати хлопця, якщо негайно візьметесь до діла. Цілком можливо, що знайдуться родичі і внесуть потрібні кошти. А якщо й ні, то не лихо. Треба рятувати молоде життя». Григорій Іванович почервонів від обурення: «Не робіть з мене монстра! Ви всі годуєтесь з моїх рук. Чи я, може, когось образив, меншу частку дав? Якщо когось та щось не влаштовує, то звільняйтеся», - докоряв своїм колегам.
На якусь хвилю в кабінеті запала важка тиша. «Зробимо так, - промовив, заспокоївшись, диво-хірург. - Зараз я робитиму планову операцію, за яку, до речі, вже заплачено. Потім візьмусь за того молодика. Ви тим часом спостерігайте за ним, робіть усе можливе, щоб протримався і шукайте родичів. В міліцію зателефонуйте».
Добрий настрій Григорія Івановича було зіпсовано. Він навіть не бачив того хлопця та вже був лихий на нього за зіпсований день. Та ще й Андрій не з'являється з тією папкою. Де його носить? Запланована операція була нескладною, зайняла менше години. Та година стікала краплями молодої крові, наближаючи скаліченого юнака до межі безповоротності. Вийшовши з операційної, Григорій Іванович побачив у коридорі переполоханого, стривоженого чоловіка середніх літ. «Ви до кого?», - запитав у прибульця. «Тут до вас привезли збитого автомобілем юнака. Як він?». «То Ви його батько?», - запитав Григорій Іванович і подумав, що все не так уже й погано. Будуть грошики в кишені. «Ні, я той, хто його збив», - чоловік схвильовано ковтнув. «А, Шумахер. Що ж ви ганяєте, не дивлячись куди? Людей калічите», - докоряв лікар новоприбулому. «Хлопець перебігав вулицю в неналежному місці, мабуть, дуже поспішав і вискочив з-за кіоску раптово. Я не встиг загальмувати. Моєї вини немає, це і в ДАІ підтверджено. Та все одно почуваюсь кепсько. Врятуйте хлопчика. Зробіть усе можливе. Я людина заможна, будь-які гроші заплачу аби він залишився жити». Григорій Іванович дивився на чоловіка, подумки прикидаючи, яку суму запросити за свій Божий дар. Його погляд упав на руки співрозмовника. Що то у вас, звідки?», - запитав здивовано. Страх сипонув холодом по спині. «Це того юнака. Я підібрав після того, як його забрала швидка допомога», - чоловік простяг Григорію Івановичу зелену папку.
Він не врятував свого сина! Не встиг! Дорогоцінний час було втрачено. Якби ж зарозумілий тато зайшов до палати бодай поглянути на покаліченого пацієнта, якби, не думаючи про винагороду, одразу прооперував, то хлопець залишився б по цей бік межі. Якби, якби... Андрійкове серце перестало битися в перші хвилини вже розпочатої операції.
Григорій Іванович посивілий, пригнічений, стоїть на алеї, на кладовищі, неподалік могили свого сина і мовчки дивиться вслід дружині. Вона пішла від нього одразу після трагедії. Вже шість років минуло відтоді. Кожного року в день загибелі Андрійка вони зустрічаються тут. Кожного разу він сподівається на прощення. І кожного разу отримує непримиримий погляд, і жодного слова до нього. Дружина, заради якої він зрадив самому собі і став глухим до людського горя, дає зрозуміти, що прощення не буде. Як ніколи він не пробачить сам собі. Один Господь зможе простити його. Бо Господь милосердний. Як би хотілось повернути час назад. Залишитись таким, яким був тоді, добрим, щирим, безкорисливим і милосердним, диво-хірургом від Бога. Можливо, все склалося б інакше. Синочок був би живим і кохана поруч. Якби ж то! Він більше не оперує. Не може навіть поглянути в бік лікарні. Ходить до церкви. Вимолює в Бога прощення. Працює охоронцем в супермаркеті. Після роботи повертається у свою квартиру, де все залишилось так, як було до смерті Андрійка. В сумній самотині аналізує своє життя, намагаючись знайти відповідь на одне-єдине питання: що призвело до того, що він втратив людяність? Адже він бажав не так уже й багато - забезпеченого життя. Мабуть, бажав занадто сильно, за що й отримав удар від долі. Вона зради собі не прощає».

І.СЕРГЄЄВ,
Харків – Білокуракине

За матеріалами газети «ЖБ»
№41 від 02.06.2018 року
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Информация
Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 3 дней со дня публикации.
^