БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ ПОРТАЛ

Інформаційно-розважальний сайт
селища Білокуракине Луганської області


Білокуракинський анекдот

Газета "Білокуракинський портал" (формат PDF)

(для завантаження газети натисність на посилання і зачекайте 40-50 секунд)

19.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №1    26.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №2
02.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №3    09.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №4
16.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №5    23.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №6
30.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №7    07.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №8
14.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №9    21.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №10
28.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №11    04.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №12
11.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №13    18.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №14
25.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №15    01.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №16
08.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №17    15.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №18
22.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №19    29.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №20


Перейти на повний архів газети "Життя Білокуракинщини" >>

Перейти на повний архів газети "Білокуракинський портал" >>


Інформація до новини
  • Переглядів: 107
  • Автор: bkportal
  • Дата: 5-05-2018, 23:35
5-05-2018, 23:35

Гілка бузку

Категорія: Публікації / Оповідання

У наших місцях, ніби на замовлення до 9 Травня розпускається бузок. Ідеш по селищу, що по саду, якого тільки немає - звичайний, персидський, угорський, китайський - бузкові, білі, рожеві, червоні важкі грона звисають із-за парканів, колихаються, коли повіє вітерець, наче руками привітно махають, зустрічаючи зайд у хвірток , запруджують запашним ароматом сквери. І на саме свято в центральному парку, де з року в рік проходять урочистості і спалахує Вічний вогонь, на гранітному постаменті «Скорботної матері», заваленому горою тюльпанів, троянд, гвоздик, теж найбільше бузку. Кладу свою гілку і я. А поки йду в штовханині святково причепуреного люду туди, де з самого рання гримлять з репродукторів бойові марші, ворушу в пам'яті минуле, зіткнувшись подумки з тими, хто наближав перемогу, хто виніс на собі весь тягар лихоліття, хто відстояв мені і таким же післявоєнним пацанам життя.
Пригадується й інше, як галасливою юрбою вивуджували з річечки Нагольної наші і чужі пробиті заіржавілі каски, гвинтівки, патронні ящики, як в ярах, лісосмугах і Картамишанському лісі знаходили боєприпаси, як довго ховав у сараї шкіряну офіцерську сумку з цілком боєздатним «Вальтером» і сигнальним ліхтариком «Даймон» (згодом пістолет відібрав батько), як грав з дітворою у «війну», і те, чому перестав. Це вже після того, як мужики під вечір на ряднину принесли з луку щось закривавлене, мертве і безформне, зовсім не схоже на нерозлучного мого дружка-заводилу, білявого Льоньку, або те, що від нього залишилося. Знайшов, як потім з'ясувалося, протитанкову міну, розряджав, кинувши в багаття, ще й мене підбивав, щоб разом. І я б теж там був, та мати наказала зустріти з череди корову. А Льоньці на ту пору не стукнуло і десяти.
А може, прикидаю, відійшов від тієї «війнушки» трохи раніше, коли прямо з уроку забрали на носилках єгиптянина? Це у нашого історика, високого і худорлявого, трохи глухуватого, прізвисько таке було. У зовнішньому вигляді і справді мав щось єгипетське - темно-кучерявий, смаглявий, - а все ж прізвисько отримав головним чином тому, що був шалено закоханий в ту заморську державу, чи не на кожному уроці до місця і не до місця поминаючи що-небудь з сивих її старожитностей. Ми-то, школярі, не знали, що з Одера носив Ілля Антонович (так звали вчителя) осколок під серцем, а лікарі не бралися оперувати. Загалом, місцева фельдшерка, що прибігла за викликом, колишньому комбату вже не знадобилася.
А ще в пам'яті дядько Тихін, або Тиша, як його прозивали, що горів у танку, безногий інвалід, доброї душі людина, завжди пригощав сільську дітвору «подушечками» - а інших цукерок ми тоді й не знали. Частенько сидів з мужиками за тією самою хмільною справою під сільмагом, переобладнаному зі звичайної колгоспної комори, в якому хазяйнував теж колишній фронтовик Юхим Скиданенко. Пам'ятаю і пісню Тиші, що перебрав з алкоголем, коли відвозила його на низькій дерев'яній платформі на коліщатах-шарикопідшипниках тітка Поліна, дружина: «Коли вперед пошле товариш Сталін і перший маршал в бій нас поведе...»
Все то дитинство, село Плахо-Петрівка, але ж трапилася в житті ще й Лутугинська школа-інтернат, а там довгі, розтягнені на весь урок спогади фронтового шофера з незмінним «А ось ще був випадок?» з наголосом на останньому складі. Якийсь невисокий, лисий, літній Іван Іванович викладав у нас автосправа - матчастину, правила руху, водіння, - проте замість цього, що ні урок - війна, спляча під льодом Ладога, дорога життя до блокадного Ленінграду, ворожі повітряні аси, що полюють за вантажівками. І пішло: «Він, гад, на бриючому... а я по гальмах... а він... а я...» Тепер-то, через роки, розумію: ті незабутні уроки нам, підліткам, були набагато важливіше і потрібніше обумовлених навчальною програмою, тому як були уроками мужності і хоробрості, сіючи в незміцнілих душах почуття Батьківщини.
І далі, далі теж життя серед тих, хто пройшов Другу світову, хто знав її, як і я, не з чуток. Середина шістдесятих, після служби в армії - редакція Білокуракинської «районки» по вул. Кірова, в колишній селянській хаті під очеретом. Із працюючих там на ту пору п'ятьох мужиків четверо – фронтовики: редактор, його заступник, завсільгоспвідділом, фотокор. Різні і зовні, і за характером, а що об'єднувало: приблизно однолітки, ну і любителі цього самого... міцно закласти за комірець і на службі, і після; втім, цю слабинку списував я на війну, адже таке пройшли...
Єдиний, хто знав міру і приструнював підлеглих, був Тарасенко Іван Володимирович, редактор. «Всього-то, - зізнавався, - і пам'ятаю рази два в житті, що надирався в стельку. А скільки знавав тих, хто загнувся від хмільного дурману зовсім молоденьким! Ось і в війну... Півострів Крим... Відступ. Натрапили на державні винні підвали, там здоровенних дубових діжок не злічити. І пішло-поїхало... Тиркнул з автомату чи нагану, продірявив ємкість, рот під струмінь, не те... наступну... А що, мовляв, берегти, все одно завтра ворог тут буде? Не повіриш, по коліно у вині бродять, і тут же падають, тонуть і мруть, як мухи. Е-е, хлопець, війна - не самі подвиги…» І те теж для мене було уроком.
А що стосується подвигів... Був адже вже не сопливим пацаном, та й зовсім не про них намагався почути; хотілося зрозуміти, що відчуває людина на війні в крайній ситуації, на межі ризику, перед лицем смерті, чим керується, приймаючи те чи інше рішення, та й взагалі, що таке війна. І якщо питав поради у фронтовиків, керувався не стільки їхнім віком, скільки тим, чого не мав сам: пережитого фронту, гірких втрат, досвіду бойового товариства.
На жаль, не всі вони, мої колишні колеги-газетярі, увійшли в Книгу пам'яті України «Переможці», присвячену Луганщині: пропущений Тарасенко, немає Піддубного, та й Заглодін увійшов лише завдяки наполегливості дружини - виходила, домоглася, переконала тих, хто складав списки.
Жадану пощастило більше. На стор. 325 читаю: «1921 г.р., участие в ВОВ 06.1941 - 05.1945. старшина 2 ст. 3 берегового радиоотряда ЧФ. Harp. орд. Отечественной войны 2 ст., Красной Звезды, мед. «За оборону Кавказа», юбилейными. Умер в 1999 г. Похоронен в пгт Белокуракино». Це все про нього, Іллю Григоровича, приземкуватого здорованя, різкого, до останньої кровинки відданого газетній справі, що вмів зі, здавалося б, самої мізерної інформації зробити «родзинку» і так і не привчившого називати себе тільки по імені. Ми ж, мовляв, не чинуші які, а у пишучої братії, незважаючи на вік, все запросто: Ілля, і на «ти».
Незважаючи на те, що власкорствував в обласній газеті, з «районки» не вилазив, днюючи, а часто і ночуючи там, на кинутих на стільці старих газетних підшивках. Про війну говорив скупо, неохоче, одного разу, правда, під чарку розговорився. Радіозагін отримав завдання запеленгувати ворожий підводний човен, що топив наш транспорт. Як заохочення, оголосили: хто дасть координати - урядова нагорода.
- Наша зміна і вирахувала субмарину, ну а далі просто: літак, глибинна бомба... Кожному - по Червоній Зірці. А-а, - відмахувався, - та чого там цікавого, війна - та ж робота, за те, Микола, я в ті роки, - а що, молодість, кохання, - такі віршата кропав! Ну, наприклад, це... новорічне послання дівчині. Все зараз не пригадаю, а кінцівка:
«...Ти мій стакан своїм
Злегка поторкай,
І ми з тобою
Будем заодно».
Непогано, а? Та не хвалюся, його братики-червонофлотці з «дивізіонки» вирізали, відсилали нареченим, дружинам, заочницям. Як-небудь, по тверезому, весь вірш згадаю і розповім.
Не згадав, і не розповів. Як не згадали і не розповіли про нього навіть найнеобхіднішого укладачі томів, переінакшивши і дату смерті, і «приховавши» орден Дружби народів, яким був нагороджений вже в мирний час, і яким так пишався.
А як не згадати інших своїх селищних, що носили на грудях у свята цілі «іконостаси» нагород, кого «районка» запрошувала напередодні Дня Перемоги на свої зустрічі: Похила Лук'ян, Варава Олександр, Тарасенко Степан, Абросимова Фаїна, Силаєв Петро... Було, звичайно, їх більше, набагато більше, однак ці якось міцно сиділи в «обоймі»: їх не доводилося просити, вони знали, що від них вимагається, знали, що сказати і як сказати. Інші... Далеко не всі охоче йшли на зустрічі, замкнувшись геть у собі, відмовляючись ворушити пережите, вихлюпувати на газетні сторінки біль.
Таким ось був Чередниченко Микола Порфирович, тодішній голова «міжколгоспбуду». Завжди стрункий, підтягнутий, привітний, а ще скромний, не любитель висовуватися по райкомам і обкомам - може, тому і трудові нагороди обходили, - за те бойовим позаздрив би не один фронтовик. Зовсім випадково дізнався, що з війни, яку прокрокував старший сержант від першого до останнього дня, повернувся з орденом Вітчизняної, двома - Слави, медалями «За відвагу» і «За визволення Праги».
- Так що розповідати? - посміхався м'яко, нічого не розуміючи. - Нас убивали, ми вбивали - на те і війна. Пиши краще про те, як будуємо. Хоч і з недоробками всякими, але будуємо, а не валимо - це головне. А що турбує ... - довірливо знижував голос. - Ну, наше покоління, між іншим, ще правильне, людяне, може, тому що горя багато дізналися, ваше теж... Але ось вдивляюся в тих, які нас і вас підпирають... Не всі, звісно, проте... що вовченята голодні біля обгризеної кістки – боронь боже чіпати! СО-страждання - бач, слово-то яке, про допомогу кричуще - вони не знають, чужа біль їм невідома, немов мутанти які. Ось і подумаєш часом: чи втримається на них держава, яку відстояли такою ціною?..
Через десятиліття думаю: а адже не випадково тривожився Порфирович. Адже і не філософ, не нинішній модний екстрасенс, а сільський мужик гостро відчував, прозорливо передбачаючи день прийдешній.
І таким само не хвалькуватим фронтовим минулим знав і випадкового свого знайомого дядю Семена (ні прізвища його не випитав, ні по батькові), що ще десятиліття два тому самотньо сидів літньої пори під штакетиною подвір'я на лавочці, біля дороги. Приїжджаючи з райцентру в рідне село, я завжди вибирав шлях не через Шовкунівку і сади Попівки, де торований путівець був коротший і гладший, а через село Рудове, де і проживав дядько Семен у дочки. В середині дев'яностих, коли розкурочили там все, що можна, умикнувши навіть відро з ланцюгом з воротка глибокого, відомого на весь район дуже смачною джерельною водою колодязя, що біля автобусної зупинки, поруч з дядьком Семеном завжди стояв дерев'яний жбан з ковшиком, з якого він і пригощав втомлених подорожніх джерельною вологою.
Так, уривками, побіжно, знав я, як під час відступу, коли творилося неймовірне, коли ворожі танки поперли по випаленому житньому полю на нашу піхоту, дивом врятував йому життя один-односельчанин, з яким разом призивалися, висмикнувши разом з тліючої шинеллю з-під гусениці, і сам під неї влучив. Як вже після війни, коли дядько Семен головував в сільгоспартілі на Новопсковщіні, впала йому в ноги вдова, дружина того самого друга, Христом Богом благаючи відпустити в місто синочка - тоді, якщо хто пам'ятає, з цим було строго. І він відпустив, згнітивши серце, видав належну довідку, хоча бачив, відчував, що не притреться той до міського життя, що через рік і сталося. Дядько Семен розшукав хлопчика, відправив вчитися на агронома, допомагав усім, чим можна, його матері, і йому, і ще встиг дочекатися дня, коли той став відомим на всю область аграрієм, визнаним знавцем землеробства. Хоч цим-то полегшив гірку, все життя садніючу біль пам'яті і про 1941-й, і про те, хто заповідав йому жити після себе.
Ось і про Григорія Шкляра згадається, що ціною власного життя врятував від неминучої загибелі нашого земляка Єгора Левенця, колишнього механіка-водія танка. Неодноразово зустрічався з Єгором Михайловичем, коли він працював на Босівському хлібоприймальному пункті. Пригадую його глухуватий голос і розповідь, за що отримав зірку Героя:
- Діло вже в Польщі було, в лютому 45-го. На кінець дня отримали наказ будь-що утримати рубіж - прорвалася вражина з Шнайдемюльського угрупування. Бій був жорстокий, і ось уяви собі: рівне засніжене поле і нам в лоб снаряд із замаскованої самохідки. Три члени екіпажу поранені, заряджаючий Яша Войчінніков убитий, танк теж поранений, горить. Гаразд... Якось все-таки вибралися, збили полум'я і з себе, і з машини, перев'язали один одного, в кюветі залягли. А морозець підтискає, до того ж заметіль, ніч, і на допомогу ремонтників-евакуаторів надії мало: рація мовчить і як помітити нас, коли кругом все біле-біле. Сальников, командир наш, легко поранений, приймає рішення добиратися в розташування частини за допомогою, ми з Жорою Шкляром, радистом-кулеметником йти не можемо - зачепило ноги. Гаразд... Темрява, лежимо зачаївшись, і раптом, майже що поруч - стриб-стриб промінчики кишенькових ліхтариків - п'яна ватага ворожини сновигає, вирішивши поживитися трофеями, випорожнює кишені вбитих. Тільки до нас, я - чергою автомата, Жора - гранатою. І себе підірвав, і ворога, а мене, виходить, врятував. Так-от... Під ранок вже витягли мене на собі санітари. А про те, що ми все ж вистояли, винищивши цілу колону противника з технікою і живою силою, дізналися вже з фронтового «Гвардійського прапора...»
Давненько немає Левенця - помер і похований в Миргороді на Полтавщині, куди вже стареньким забрали рідні, - але кожен рік разом з білокуракинцями теж в парку на святі Перемоги, навічно завмерши на Алеї Слави бронзовим погруддям. І, як подумаєш, скільки людей приходить у цей день на уклін на такі Алеї, до братських могил, до пам'ятників і обелісків, приходить за покликом пам'яті, а серед них і ті, хто до сих пір, незважаючи на багато десятиліть і отримані давним давно «похоронки», все ж сподіваються, чекаючи з війни своїх чоловіків, синів, братів... Скільки жива була мама, все чекала, так і не могла повірити, змиритися з думкою, що її старший брат капітан 132-го кавполка 30-й кавдивізії Кожевников Іван Микитович загинув в жовтні 42-го. Не дочекалась.
А ось у Віри Луганській, селянки зі Старобільського села Титарівка, батько знайшовся. Через шість десятиліть після війни. А до цього щороку в День Перемоги сільський голова, зачитуючи на мітингу імена тих односельців, що не повернулися з війни, обов'язково згадував і лейтенанта Сергієнко Петра, який загинув у вересні 41-го. Виявилося, що він живий, в Австралії, там у нього сім'я. Але... знайтися знайшовся, однак скільки не намагалася Віра Петрівна довідатися, що ж сталося з ним в перші місяці війни, та й після, і чому мовчав всі ці роки - марно. Тому радість її гірка, про що суджу по заключним рядках листа, який вона мені прислала: «До того прикро, краще б зовсім не знала, що батько живий. Адже він перевернув мені все життя, скільки всього лізе в голову, не сплю, буває, ночами. Втім, Бог йому суддя, нехай доживає, як може...»
І ще доля. Років двадцять наїжджаючи в Троїцький район, якщо то було по дорозі, не пропускав нагоди відвідати в Новочервоному свого доброго порадника і старшого друга Шамрая Федора Ілліча. Буваючи в їх з Тетяною Василівною хлібосольної хатці, завжди відчував найпривітніший прийом; чим би не займалися, все відставлять, і ось вже – стіл з нехитрими різносолами та всяким іншим, без чого не обходиться задушевна бесіда, і знайоме-закличне: «Проходь, сідай, будь, як вдома!» Я і був. І скільки говорено-переговорено всякого за ті наїзди, в тому числі і про війну.
Пощастило Іллічу, і додому повернувся в цілості – в числі всього трьох хлопців десятикласників – на фронт-то йшло чотирнадцять – а скільки разів міг запросто опинитися серед них. І, коли йшов морський піхотинець в штикову атаку на Мекензієвих висотах під Севастополем, і коли мінером знешкоджували акваторію Чорного моря, і коли в один з останніх днів першого року війни, виконуючи наказ, доставив з дна яру, що розділяв наші і чужі позиції, об'ємисту флягу з водою, кожна крапля якої була безцінною. І не вночі, як зазвичай це робилося, а при світлі дня, на очах у ворогів, бо та вода була потрібна пораненим вкрай.
Якось навесні, вже через багато років, Федору Іллічу довелося побувати на місці колишніх боїв. Безпомилково визначив місце, де проходила в пам'ятному грудні лінія оборони, той яр. Однак колись повноводну криницю під кущем бузку ледь знайшов - замулилась, що ледь-ледь пробивалась до світла ключиком слабіючого джерельця. А на пам'ять увіз звідти гілку бузку, засушив і зберігав у книзі.
- Знаєш, - одного разу зиркнувши на мене блакитними очима, довірливо обійнявши за плечі. - Не знаю чому, але з того часу щоночі напередодні Дня Перемоги мені сниться гілка бузку. Ніби йду, а з її квіток крапля за краплею - кров. Мабуть, не інакше, щось язичницьке у всьому цьому, однак я, - зізнавався, - в ці штуки вірю – ми ж з природою щось одне ціле, так?..
І ось кожного 9 Травня до обеліска, як данину пам'яті про всіх, хто загинув за Батьківщину, обов'язково кладу гілку бузку. Тепер і я...

Микола НІКОЛЕНКО, смт Білокуракине
За матеріалами газети: Життя Білокуракинщини
Переклад українською: by sstimorol
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Информация
Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 3 дней со дня публикации.
^