БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ ПОРТАЛ

Інформаційно-розважальний сайт
селища Білокуракине Луганської області


» » » ІСТОРІЯ ПРО БІЛОГО ВОВКА (історія з життя)

Білокуракинський анекдот

Газета "Білокуракинський портал" (формат PDF)

(для завантаження газети натисність на посилання і зачекайте 40-50 секунд)

19.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №1    26.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №2
02.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №3    09.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №4
16.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №5    23.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №6
30.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №7    07.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №8
14.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №9    21.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №10
28.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №11    04.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №12
11.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №13    18.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №14
25.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №15    01.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №16
08.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №17    15.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №18


Перейти на повний архів газети "Життя Білокуракинщини" >>

Перейти на повний архів газети "Білокуракинський портал" >>


Інформація до новини
  • Переглядів: 171
  • Автор: bkportal
  • Дата: 20-05-2018, 16:41
20-05-2018, 16:41

ІСТОРІЯ ПРО БІЛОГО ВОВКА (історія з життя)

Категорія: Публікації / Оповідання

Історія про білого вовка. Микола Ніколенко, Білокуракине
Єдиний раз я бачив білого вовка в дитинстві. Було мені років 6-7, здається, ходив уже в школу, в якій директорував батько. Жили ми тоді в післявоєнному глухому степовому селі в Білокуракинському районі, що на Луганщині, далеко від шосейної і залізної доріг, електрики, радіо та інших благ цивілізації.
У село ночами забрідали вовки. Пригадується пізній зимовий вечір, лише сопе в колисці молодший братик. Батько в кутку за столом при світлі гасниці згорбився над зошитами, мама на лавочці біля печі штопає мені розірвану штанину, я примостився поруч, слухаю її казки, до яких дуже охочий. В хаті напівтемрява, тепло, в грубці ще не перегоріло, щось потріскує, з піддувала по стінці стрибають червоні відблиски, мирно цокають ходики біля дверей, а за вікном біло-біло від снігу, лютує мороз, повний місяць ліхтариком зависнув над двором і там світло, як вдень.
Раптом в сінях, де ночує наша собака Жулька, чується гавкіт, попискування і легке скреботіння у вхідні двері, ніби кимось наляканий собака проситься до хати. Я підходжу до вікна і завмираю від здивування: посеред двору в місячному сяйві застиг здоровенний білий собака, опустивши голову, так, немов до чогось принюхується на снігу. Потім різко закидає морду до місяця, і чується виття, протяжне і моторошне.
- Собака... чужий собака! - оторопіло кричу я. - І такий величезний!..
Батько з матір'ю вже стоять поряд, теж дивляться у вікно.
- Це не собака, сину, - спокійно пояснює батько, обіймаючи мене за плечі. - Це вовк... Причому досить рідкісний різновид для нашого краю - альбінос. Ну, нічого, я тобі зараз повию, мерзотнику!..
Рвучко крокує до ліжка і зриває зі стіни одну зі своїх двостволок. Мама повисає у нього на руці:
- Заради Всіх Святих, не роби цього, - просить тихо, благаючи. - Може, це той самий, який пощадив Мар’юшку з дитинчам. Кажуть, перевертень...
- Ось і ти туди ж, - докірливо гмикає батько. - Наслухалася бреднів і повірила. А ще вчителька...
Він якийсь час ще постояв в роздумах, потім повернув рушницю на місце.
- Гаразд, якщо вже так просиш...
Ми всі знову дивимося у вікно, однак у дворі нікого немає, ніби й не було, ніби все привиділося, тільки так само ясно світить місяць, цокають ходики, і заспокоїлася в сінях Жулька. Кожен, як і раніше, займається своєю справою, ну, а я, почувши про перевертня, тепер докучаю матері: розкажи та розкажи.
- Ось, нині і дитя, - незлобливо і, здається, більше для порядку, бурчить батько. - Темний народ у нас ще, забитий... навигадують всякого, а потім же і вірять в нього.
- Про перевертня, може, ти і правий, - погоджується мама. - Ну, а те, що Мар’юшка залишилася живою і здоровою, як і її дітлахи, що білий вовк став їх рятівником... У війну це сталося, синку, тебе тоді й на світі ще не було. Зима, холодно. І ось іде ця сама Мар’юшка, з нашого села в сусідню Раївку. На руках закутаний однорічний синочок, а іншого, приблизно твого віку, вона веде за руку. А вовків тоді було в окрузі!.. І ось йдуть вони, значить, степом, як раптом, нізвідки не візьмись - вовки, ціла зграя. А ватажком у них - здоровенний білий вовк. Сіли віддалік півколом на дорозі, сидять, чекають, коли підійдуть люди. Мар’юшці одночасно з дітьми-то що робити? Ось вона, попереду, - смертинька з вовчим оскалом, адже всіх розтерзають звірі, нікого не помилують. Подумала, подумала, та й надумала зробити так, щоб хоч хтось уцілів.
- І що ж вона надумала?..
- А то й надумала... - зітхає мати. - Поклала, як було, однорічне дитятко на шлях, а сама старшенького синочка за руку і ходу назад. Тільки чує: наздоганяє їх хтось. Обернулась - а це той самий білий вовк. Обігнав, загородив дорогу, і як би підштовхує, що б повертали туди, куди йшли. Вони і повернули, повернулися в супроводі білого вовка до залишеної дитини. Страху, зрозуміло, натерпілися: думали все - заодно всіх зжеруть вовки! І ось, уяви, картина така - це мені потім сама Мар’юшка розповідала - зграя, як сиділа, так і сидить на місці, а ватажок, не поспішаючи, підійшов до жінки, обнюхав її, підняв голову і довго, начебто з докором, уважно дивився їй в очі. Потім підійшов, помочився їй на ногу, завив протяжно, з надривом як би, і кинувся геть. І вся зграя, не заподіявши нікому шкоди, слідом за ним. Ось і вся історія. Тільки з того часу стали часто помічати люди в окрузі білого вовка. І говорити, що це перевертень.
Спекотним серпневим після опівденним сонцем мене, дванадцятирічного, вела мама на залізничну станцію Катран - влаштовувати в Южнодолжанську школу-інтернат. Ні попутних підвод, ні машин не трапилось, ось і тупотіли босоніж запиленою степовою дорогою з вузликами за плечима, з нехитрим дорожнім скарбом і туфлями в руках. Пам'ятається, кивав нам капелюшками соняшник, сонце пекло немилосердно, і дорога, яка губилася десь далеко в тремтячому мареві, здавалася нескінченною. Приблизно на півдорозі присіли ми перепочити в тіні лісосмуги. Трохи осторонь - Курячівські ліси.
- А що, мама, - питаю боязко, - в лісах, мабуть, і вовки водяться?
- Напевно, водяться, синку.
Вона довго мовчить, ніби зважує, чи говорити, потім стомлено так, з ледь помітною усмішкою:
- А пам'ятаєш той зимовий вечір, коли ми білого вовка у віконце побачили? Так ось, десь через тиждень-другий, йшла я додому через поле і зустріла білого вовка. Стоїмо і дивимося: я на нього, він на мене, а у мене вся душа в п'ятки. І ось кажу йому тихо-тихо, як бабуся ще вчила: "Іди своєю дорогою, молодець, а я - своєю. У тебе свої дітки, у мене - свої". Так і розійшлися по-доброму, хоча всю дорогу до села я була сама не своя і все оглядалася - чи не женеться за мною звір. Правда, бабуся навчала мене і в тому, що вовк ніколи не кинеться на першу і останню дитину в сім'ї. А я і була останньою. Хоча... Інший раз мислилося: а може, це той самий білий вовк, якого я у батька відмолила? Може, відчував, хто його рятівниця, тому і не зачепив, як думаєш?..

Микола НІКОЛЕНКО, смт Білокуракине
Шановний відвідувач, Ви зашли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Информация
Комментировать статьи на сайте возможно только в течении 3 дней со дня публикации.
^