БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ ПОРТАЛ

Інформаційно-розважальний сайт
селища Білокуракине Луганської області


Білокуракинський анекдот

Газета "Білокуракинський портал" (формат PDF)

(для завантаження газети натисність на посилання і зачекайте 40-50 секунд)

19.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №1    26.05.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №2
02.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №3    09.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №4
16.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №5    23.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №6
30.06.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №7    07.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №8
14.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №9    21.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №10
28.07.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №11    04.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №12
11.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №13    18.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №14
25.08.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №15    01.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №16
08.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №17    15.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №18
22.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №19    29.09.2018 - Газета "Білокуракинський портал" №20


Перейти на повний архів газети "Життя Білокуракинщини" >>

Перейти на повний архів газети "Білокуракинський портал" >>


Назад Вперед
Інформація до новини
  • Переглядів: 33
  • Автор: bkportal
  • Дата: 7-11-2018, 17:37
7-11-2018, 17:37

БІЛОКУРАКИНСЬКИЙ АНЕКДОТ. Де закопати москаля...

Категорія: Публікації / Оповідання

Голова Білокуракинської "Свободи" їде потягом на роботу з похмурим обличчям.
- Друже Руслане, в тебе такий погляд, як наче по дорозі на роботу ти ніби-то випадково вбив якогось москаля і не знаєш - де його закопати :)
- Навіщо, друже Олег, його закопувати? Бродячі собаки голодні, їм теж треба щось жерти...
- Ой, не любиш ти собак!..
Інформація до новини
  • Переглядів: 129
  • Автор: bkportal
  • Дата: 2-06-2018, 22:09
2-06-2018, 22:09

Долю не обійти і не об’їхати

Категорія: Публікації / Оповідання

Друзі порадили мені, що є дуже хороша лікарня у м. Харків і там хороші, чуйні лікарі, так що «не зважай ні на що - з’їзди у лікарню залізничників», що я і зробив. Коли побував на прийомі у лікарів, то аж помолодшав, дуже вже добре зустріли, лагідно поставилися, все розказали про мої болячки, дали повний рецепт, як лікуватись, що можна і вдома. Так я і вирушив у зворотній напрямок, додому. Авто ритмічно працює, в повітрі через відкриті вікна пахне осінню. Наближення чарівної пори року віщує все. У прозорій блакиті неба світить лагідне сонечко, обіцяючи скорого бабиного літа. Прихід осені дарує надію на краще всьому світові.
Коли вже був на околиці міста Харкова, то на узбіччі стояли двоє - молода дівчина і літній чоловік, які підняли руки, щоб їх підвезли. В дівчині я впізнав свою землячку - це студентка Харківського Вишу, а чоловік незнайомий, але попросився доїхати до м. Сватове. Так ми і рушили в дорогу, якої зовсім немає, тільки напрямок. По дорозі розговорилися, говорили на всі теми. Я розповів, де їздив, як обійшлися зі мною добре лікарі, та в цей момент пасажир говорить: «Давайте я вам розповім одну історію за лікаря-хірурга, якого я знав із самого дитинства. Звали його Григорій Іванович. Зустрілись ми на цвинтарі. Він стояв у кінці цвинтарної алеї, похмурий і пригнічений. Дивився на одиноку жіночу постать, що стояла навколішки біля могили. Жінка ридала, закривши обличчя руками. Від того плачу здригались худенькі плечі, хилилась до холодного мармуру покрита чорною хусткою голівка. В сумній постаті було стільки болю, розпачу і горя, що, здавалось, зараз все те вирветься назовні й накриє чорною хвилею туги все довкола. Григорію Івановичу дуже хотілось підійти до коханої, як і раніше, жінки, пригорнути, приголубити, розділити її біль і випросити прощення. Та він не зробить цього, бо не має на те права. Між тим жінка, наплакавшись, підвелася з колін, поцілувала молоде гарне обличчя, викарбуване на чорному мармурі, і попрямувала по алеї до чоловіка. Він стояв непорушно, опустивши очі додолу. Чекав на її наближення. Ось вона поруч. Зупинилася на мить. Завмерла, чекаючи, коли він зведе до неї очі. Звів. Мало не втопився в морі туги, ненависті й докору, що перелились з її очей йому в серце, і пішла геть. На блідому обличчі Григорія Івановича не здригнувся жоден м’яз. Стояв заціпенілий, мов шматок криги. Розумів, що і цього року прощення не буде. І знову прокинулись тяжкі спогади.
Інформація до новини
  • Переглядів: 143
  • Автор: bkportal
  • Дата: 2-06-2018, 00:13
2-06-2018, 00:13

Така вже моя доля…

Категорія: Публікації / Оповідання

Випало мені їхати з міста Сєвєродонецьк на своєму автомобілі та на виїзді із міста в напрямку Старобільська на узбіччі стояв чоловік, який підняв руку, щоб я зупинився. Я зупинився: чоловік років 60, а може й більше, попросився доїхати до міста Старобільськ. Я дав згоду, він зручно умостився на передньому сидінні і ми рушили в дорогу. Дорога не дуже гарна, я маю на увазі асфальтівка, і ми їхали не дуже швидко. Слово за словом і ми розговорилися за дорогу, за зустрічні авто, а потім і за життя. Так я довідався, що він їде до своєї доньки, яка живе в селі, не доїжджаючи до мого селища Білокуракиие, побачити онуків - дуже за ними скучив. Була весна, куди не кинь оком - усе цвіте, зеленіє, співає. І Дмитро Григорович, який так мені представився, повідомив мені історію свого життя.
Ріс у матері сором'язливим, спокійним, беручким до роботи. А коли армію відслужив, через оту сором'язливість за спокійний характер ніяк не міг знайти собі нареченої. Навесні приїхала до сусідки, баби Марії, онука з Луганська погостити. Вродлива, гожа. Дмитро того вечора збирався до клубу. Зустрів Любу на дорозі, вона й умовила його провести її теж туди, бо нікого з хлопців та дівчат не знала. Але так вийшло, що вони пішли не до клубу, а подались за село, в поля. Був кінець травня, тепло, свіжо, п’янкі запахи лугу й поля ніби зблизили їх. І від того вечора вже не могли вони жити одне без одного. Хлопець слюсарював у місцевому господарстві, ото прийде з майстерні, повечеряє і біжить на умовне місце: за село в гай. А Люба його вже чекає, сидить на лавочці біля трьох берізок, усміхнена, рада. Як вони кохали одне одного - до без тями. Він, осліплений коханням, не помічав, здається, нікого і нічого. Восени одружились і поїхали жити у місто Рубіжне, до Любиного дідуся, бо в селі молода дружина жити не захотіла. Він працював на цегельному заводі, вона ж доглядала хворих дідуся з бабусею. А коли сказала, що вагітна, Дмитро був на «сьомому небі». Та підказала сусідка, що поки він працює у другу-третю зміну, до Люби вчащають молоді люди (світ не без добрих людей - обов'язково донесуть). Не міг Дмитро повірити, що його кохана зраджує йому. Та незабаром і сам пересвідчився в цьому. Посварились молодята і повернувся Дмитро до матері. Люба йому кілька листів написала, щоб він повернувся, бо вона без нього жити не може. Повірив їй, повернувся і дізнався, що вона позбулась дитини. Покинув невірну дружину, хоч і кохав її безмежно.
Інформація до новини
  • Переглядів: 237
  • Автор: bkportal
  • Дата: 20-05-2018, 16:41
20-05-2018, 16:41

ІСТОРІЯ ПРО БІЛОГО ВОВКА (історія з життя)

Категорія: Публікації / Оповідання

Історія про білого вовка. Микола Ніколенко, Білокуракине
Єдиний раз я бачив білого вовка в дитинстві. Було мені років 6-7, здається, ходив уже в школу, в якій директорував батько. Жили ми тоді в післявоєнному глухому степовому селі в Білокуракинському районі, що на Луганщині, далеко від шосейної і залізної доріг, електрики, радіо та інших благ цивілізації.
У село ночами забрідали вовки. Пригадується пізній зимовий вечір, лише сопе в колисці молодший братик. Батько в кутку за столом при світлі гасниці згорбився над зошитами, мама на лавочці біля печі штопає мені розірвану штанину, я примостився поруч, слухаю її казки, до яких дуже охочий. В хаті напівтемрява, тепло, в грубці ще не перегоріло, щось потріскує, з піддувала по стінці стрибають червоні відблиски, мирно цокають ходики біля дверей, а за вікном біло-біло від снігу, лютує мороз, повний місяць ліхтариком зависнув над двором і там світло, як вдень.
Раптом в сінях, де ночує наша собака Жулька, чується гавкіт, попискування і легке скреботіння у вхідні двері, ніби кимось наляканий собака проситься до хати. Я підходжу до вікна і завмираю від здивування: посеред двору в місячному сяйві застиг здоровенний білий собака, опустивши голову, так, немов до чогось принюхується на снігу. Потім різко закидає морду до місяця, і чується виття, протяжне і моторошне.
- Собака... чужий собака! - оторопіло кричу я. - І такий величезний!..
Батько з матір'ю вже стоять поряд, теж дивляться у вікно.
- Це не собака, сину, - спокійно пояснює батько, обіймаючи мене за плечі. - Це вовк... Причому досить рідкісний різновид для нашого краю - альбінос. Ну, нічого, я тобі зараз повию, мерзотнику!..
Рвучко крокує до ліжка і зриває зі стіни одну зі своїх двостволок. Мама повисає у нього на руці:
- Заради Всіх Святих, не роби цього, - просить тихо, благаючи. - Може, це той самий, який пощадив Мар’юшку з дитинчам. Кажуть, перевертень...
- Ось і ти туди ж, - докірливо гмикає батько. - Наслухалася бреднів і повірила. А ще вчителька...
Інформація до новини
  • Переглядів: 125
  • Автор: bkportal
  • Дата: 5-05-2018, 23:35
5-05-2018, 23:35

Гілка бузку

Категорія: Публікації / Оповідання

У наших місцях, ніби на замовлення до 9 Травня розпускається бузок. Ідеш по селищу, що по саду, якого тільки немає - звичайний, персидський, угорський, китайський - бузкові, білі, рожеві, червоні важкі грона звисають із-за парканів, колихаються, коли повіє вітерець, наче руками привітно махають, зустрічаючи зайд у хвірток , запруджують запашним ароматом сквери. І на саме свято в центральному парку, де з року в рік проходять урочистості і спалахує Вічний вогонь, на гранітному постаменті «Скорботної матері», заваленому горою тюльпанів, троянд, гвоздик, теж найбільше бузку. Кладу свою гілку і я. А поки йду в штовханині святково причепуреного люду туди, де з самого рання гримлять з репродукторів бойові марші, ворушу в пам'яті минуле, зіткнувшись подумки з тими, хто наближав перемогу, хто виніс на собі весь тягар лихоліття, хто відстояв мені і таким же післявоєнним пацанам життя.
Пригадується й інше, як галасливою юрбою вивуджували з річечки Нагольної наші і чужі пробиті заіржавілі каски, гвинтівки, патронні ящики, як в ярах, лісосмугах і Картамишанському лісі знаходили боєприпаси, як довго ховав у сараї шкіряну офіцерську сумку з цілком боєздатним «Вальтером» і сигнальним ліхтариком «Даймон» (згодом пістолет відібрав батько), як грав з дітворою у «війну», і те, чому перестав. Це вже після того, як мужики під вечір на ряднину принесли з луку щось закривавлене, мертве і безформне, зовсім не схоже на нерозлучного мого дружка-заводилу, білявого Льоньку, або те, що від нього залишилося. Знайшов, як потім з'ясувалося, протитанкову міну, розряджав, кинувши в багаття, ще й мене підбивав, щоб разом. І я б теж там був, та мати наказала зустріти з череди корову. А Льоньці на ту пору не стукнуло і десяти.
А може, прикидаю, відійшов від тієї «війнушки» трохи раніше, коли прямо з уроку забрали на носилках єгиптянина? Це у нашого історика, високого і худорлявого, трохи глухуватого, прізвисько таке було. У зовнішньому вигляді і справді мав щось єгипетське - темно-кучерявий, смаглявий, - а все ж прізвисько отримав головним чином тому, що був шалено закоханий в ту заморську державу, чи не на кожному уроці до місця і не до місця поминаючи що-небудь з сивих її старожитностей. Ми-то, школярі, не знали, що з Одера носив Ілля Антонович (так звали вчителя) осколок під серцем, а лікарі не бралися оперувати. Загалом, місцева фельдшерка, що прибігла за викликом, колишньому комбату вже не знадобилася.
Інформація до новини
  • Переглядів: 3 001
  • Автор: bkportal
  • Дата: 28-09-2017, 10:52
28-09-2017, 10:52

ЯК ТРЕБА ДУРИТИ НАЧАЛЬСТВО (життєва історія)

Категорія: Публікації / Оповідання

Вирішили зварювальники відзначити день народження колеги. І, щоб не спалитись в робочий день, вони набили робу дрантям, прив'язали держак до руки і залишили опудало на висоті четвертого поверху створювати видимість робочого процесу. Вітер дме, держак з електродом гойдається, опудало типу варить - ну а зварювальники бухають. Аж раптом приїздить начальство, дивляться - все нормально, робота йде, зварювальники працюють. І тут від пориву вітру опудало здуває з висоти більше 12 метрів. Все начальство це бачить, всі хапаються за серце, біжать до того, хто впав з висоти. Зварювальник, бачачи це дійство, сам швиденько біжить на місце падіння, викидає опудало геть в кущі, а сам лягає на його місце. Прибігає начальство і бачить - зварювальник встає, обтрушується і каже: "Хєр я туди більше полізу!!!"
Інформація до новини
  • Переглядів: 3 238
  • Автор: bkportal
  • Дата: 29-06-2017, 19:00
29-06-2017, 19:00

ДОРОСЛЕ КІНО НА ПЛЯЖІ РІЧКИ БІЛОЇ АБО ЯК ТРЕБА ЖАРИТИ ЯЙЦЯ - 18+

Категорія: Публікації / Оповідання

Оце кіно було сьогодні на пляжі річки Білої в Білокуракине! Приїхали на пляж на якомусь вітчизняному «Ферарі» москальського виробництва четверо напівтверезих чоловіків - у кожного – пузо, як гарбуз, пики - червоні, розігріті на сонці та з сальним відблиском, очі аж позапливали. Не встигли вони випасти з автівки, як їх потягнуло на подвиги. Всі четверо з розгону забігли на дерев'яний місток, відігнавши дітей, і сиганули у воду - хто пикою вниз, хто ногами, а хто просто ляпнувся своїм пузяком об воду, що аж бризки летіли на обидва береги, обдаючи прохолодою всіх навколишніх відпочивальників, серед яких більшість були діти молодшого шкільного віку.
Поплескавшись у воді із реготом та охолодивши душу й тіло, вони все ж таки пішли під дерев'яний навіс, біля якого стояла їхня "Ферарі", і там вирішили влаштуватись на відпочинок після важкого трудового дня, протягом якого вони, як було видно, добряче встигли попрацювати, прийнявши на груди чималеньку дозу якогось бадьорого напою.
Але вже за пару хвилин одному непосидючому "герою" раптово захотілось залізти на дитячу металеву гірку і спуститись з неї у воду. Та широкопузий дядько явно не врахував деяких нюансів такої своєї задумки, яку він все ж таки реалізував, навіть не встигнувши, як було видно, подумати про її можливі наслідки. Він заліз по сходинках на гірку і відразу, навіть не зупиняючись, сів дупою на металевий спуск... І тут... - Це треба було бачити!!! Ні пером описати, ні словом передати! - Він, як скажений собака, завив і задригався обома половинками своєї чималенької дупи так, як наче сів на розпечену сковорідку!.. І дійсно - так воно й було! Бо відносно гладенький металевий спуск з гірки вниз так розігрівся на спекотному сонці, що до нього не можна було доторкнутись навіть рукою - могли залишитись опіки. А цей напівтверезий одоридло сів на неї величезною дупою в усій своїй красі, та ще й спробував спуститись вниз... Такого навіть в найкумеднішому і найсмішнішому кіно не побачиш!!! Він верещав і звивався, як зміюка від доторку розжареного металу, але все ж таки спустився вниз... І не важливо, що до води було ще якихось два метри (постаралась місцева влада зробити як найкраще - все для людей!!!). І обпечене та вкрай розігріте алкоголем тіло плюхнулось об землю (добре, що внизу був м'який пісок), якимось чином перевернувшись головою вниз вже наприкінці свого тернистого шляху по розпеченій металевій гірці.
Інформація до новини
  • Переглядів: 3 590
  • Автор: NedMandalis4552
  • Дата: 24-06-2017, 08:12
24-06-2017, 08:12

ПОРА ВІДПУСТОК АБО ІСТОРІЯ ПРО ЗАГУБЛЕНИЙ ТЕЛЕФОН

Категорія: Публікації / Оповідання

Літо. Пора відпусток і канікул. Відвідав свою дитину в таборі "Лісова галявина”, гуляли по території і раптом знайшли смартфон. Лежить собі гарненький на стежці, теплий ще, напевно тільки що випав з кишені якого-небудь телепня. Спершу хотіли віднести на охорону, але по дорозі вирішили, що можемо і самі зателефонувати за яким небудь номером, з'ясувати ім'я власника, і повернути телефон за винагороду. Так навіть приємніше.У телефонній книзі було тільки два контакти. "мама і папа". Я натиснув "папа".
- Привіт, синку! - пролунав у трубці густий баритон.
- Вибачте, це не синок. - сказав я. - Ми знайшли телефон, хочемо повернути власнику. Це телефон вашого сина?
- Так, сина. - злегка розгублено відповів співрозмовник на тому кінці. - А як він у вас виявився?
- Кажу ж - знайшли. Гуляли, дивимося телефон лежить. Напевно з кишені випав. Він у вас в якому загоні?
- Хто?
Баритон відверто тупив. "Треба було дзвонити "мама" - подумав я. З іншого боку, мені легко було зрозуміти розгубленість батька, коли з номера дитини дзвонить якийсь незрозумілий мужик. Тому я терпляче повторив.
- Син ваш. В якому він загоні, ви знаєте?
- Він ні в якому не в загоні.
- Він що, вожатий?
- Який вожатий ?! Ви де взагалі цей телефон знайшли ?!
- Тут, на території.
- На якій території?!
Інформація до новини
  • Переглядів: 3 741
  • Автор: bkportal
  • Дата: 14-05-2017, 13:03
14-05-2017, 13:03

ПРИВІТ! ЗАХОДЬ! ВИПИТЬ ХОЧЕШ?

Категорія: Публікації / Оповідання

Один чоловік, житель Білокуракине, розказав сьогодні таку історію.
Він біля свого вікна в кухню прив'язав дерев'яний будиночок для птахів - годівницю, і час від часу підсипав туди якесь зерно чи залишав шматочки хліба, щоб птахи могли прилетіти і поїсти при потребі. І дійсно, горобці, синички та інші невеличкі пташки завжди прилітали, дзьобали зернятка чи крихти, і радували очі людей.
І ось одного разу він побачив на цій годівниці якусь незвичну пташку - придивився - а це папуга! Для природи та клімату Білокуракинщини це, звісно, було неможливо, щоб папуги могли так вільно літати по вулиці. Стало зрозуміло, що він вилетів у когось із клітки і полетів мандрувати вулицями селища. Чоловік спробував піймати пташку. І дійсно, папуга виявився зовсім ручним і спокійно дав себе взяти в руки. Його занесли в квартиру, почали годувати. Було видно, що він голодний і досить зрадів людській увазі. Потім виявилось, що він навіть вміє розмовляти. І перша ж його фраза просто наповал вразила господарів. Папуга на звернення до нього людей "Привіт!" голосно реагував: "Привіт! Заходь! Випить хочеш?"
Причому ця фраза була, як видно, настільки для нього стандартною і звичною, що він її повторював постійно. Відразу можна було здогадатись, хто найчастіше спілкувався із цією пташкою...
Інформація до новини
  • Переглядів: 3 720
  • Автор: bkportal
  • Дата: 7-05-2017, 23:30
7-05-2017, 23:30

УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР

Категорія: Публікації / Оповідання

Молився українець Богу. Бог йому і з'явився:
- Боже! Всі хочуть нас знищити! От як нам далі жити?
- Ось, що я Тобі скажу. Були українці, жили собі з Богом. І напали на них хазари... І де тепер українці, а де хазари? Були потім українці і напали на них половці з печенігами... І де тепер українці, а де половці з печенігами? Були українці і татаро-монголи... І де тепер українці, а де татаро-монголи?.. Були українці і царі... Де тепер українці, а де царі?.. Були українці і большевики... Де тепер українці, а де большевики? Так ось є українці і...
- ... Напали москалі. Що Ти хочеш цим сказати, Боже?
- Ми у фіналі!..
Назад Вперед

Архів новин

Декабрь 2018 (1)
Ноябрь 2018 (68)
Октябрь 2018 (45)
Сентябрь 2018 (23)
Август 2018 (24)
Июль 2018 (22)
^